Билеты Билеты Туры Партнери

Єкспонат музею парку мініатюр „КИЇВ В МІНІАТЮРІ” Успенський собор Києво-Печерської лаври

Єкспонат музею парку мініатюр „КИЇВ В МІНІАТЮРІ” Успенський собор Києво-Печерської лаври

«Велика» церква Богородиці, закладена 1073 р. у Печерському монастирі, стала однією з найвидатніших пам’яток давньоруської архітектури. Вона набула значення програмного твору для цілої епохи. Величезний духовний авторитет Печерського монастиря обумовив те, що його головний храм правив за взірець для багатьох наступних будівель.Незважаючи на численні руйнування, перебудови та майже повне знищення під час вибуху 3 листопада 1941 р., архітектуру Успенського собору було в значній мірі досліджено методами архітектурної археології. Особливо плідними виявилися багаторічні, з 1951 по 1972 роки, дослідження експедиції Держбуду УРСР під керівництвом М.В. Холостенка, в яких брали участь Інститут археології АН УРСР та Академія архітектури УРСР.

Проте не менш цікавим уявляється й те, з якою повнотою давньоруські літературні джерела, насамперед Києво-Печерський патерик, змальовують історію збудування Великої Печерської церкви. Повідомлення Патерика містять чимало суто технічних подробиць. У співставленні з даними Житія Феодосія Печерського та літописів, вони дозволяють відтворити обставини, за яких виникла ця видатна пам’ятка. Треба зазначити, що тексти, присвячені зведенню Успенського собору, унікальні за детальністю опису його будівництва. Подібних свідчень не маємо для жодної з інших пам’яток давньоруської архітектури. Таким чином, оповідь Патерика набуває важливого значення для з’ясування творчих методів давньоруських зодчих взагалі.

Перед початком будівництва монастир був розташований на пагорбі Дальніх печер і вже мав дві наземні церкви. Першу дерев’яну “церковицю малу” спорудив ігумен Варлаам, коли ченці ще жили у печері. Про неї сказано, що вона була поставлена “над печерою” – очевидно, при вході. Заслуговує на увагу, що вже перша наземна церква одержала посвяту саме на честь Успіння Богородиці, а не котрогось іншого з Богородичних свят. Очевидно, це пов’язане з наявністю в монастирі ікони Успіння, яка стала намісною.

Збільшення братії викликало потребу спорудити наземний монастир. На пагорбі, подарованому князем Ізяславом, 1062 р. завершено будівництво монастирських споруд та нової, більшої церкви. Літопис приписує ініціативу цього будівництва також Варлаамові, а Житіє Феодосія – його наступнику, прп. Феодосію.  Згадка про цю другу церкву може зацікавити своєю термінологічною суперечливістю: спочатку “заложиша”, а потім “поставиша”.  Якщо перший термін систематично вживався для кам’яних споруд, то другий – для дерев’яних. Нам залишається припустити, що дерев’яну церкву було поставлено на кам’яному фундаменті.

Тим часом кількість братії продовжувала збільшуватися, і вже на початку ігуменства Феодосія існуючі церкви виявилися замалими: “древене сущи и мале” на приатие братіи”. (3) Це спонукало енергійного ігумена до проекту перенесення монастиря на нове, більш просторе місце, де мав бути споруджений грандіозний кам’яний собор. Як видно з опису подій у Патерику, цей задум вже існував у 1068 році. Цього року відбулася битва на Альті, у якій Ярославичі зазнали тяжкої поразки від половців. Варяг Шимон, боярин Всеволода Ярославовича, на відзнаку свого врятування у битві подарував Печерському монастиреві золоті пояс та вінець, причому пояс мав бути використаний, як “мера и основаніе” для “хотящой създатися церкви”, а вінець – підвішений над вівтарем. Приймаючи дарунок, прп. Антоній передає його прп. Феодосію, про якого каже: “сій хощетъ въздвигнути таковую церковъ”.

Реліквії варяга Шимона мали цікаву передісторію, важливу для нашої теми. Первісно вони прикрашали скульптурне зображення Спасителя, розп’ятого на хресті (“написаниемъ вапнымъ ново дело, якоже Латына чтуть”) заввишки 10 ліктів, яке спорудив “у землі Варяжській” батько Шимона, умовно названий Африканом. На жаль, немає вказівки на довжину пояса, вказана лише вага – 50 гр. Подібні композиції дійсно набували поширення в Європі – деталь, отже, цілком реальна.

Після смерті батька, Шимон вимушений був піти у вигнання, причому пояс та вінець він забрав з собою. Пливучи морем, Шимон потрапив у шторм. Щоб уникнути загибелі, він приніс Господу обітницю, сформульовану досить дотепно: пообіцяв віддати реліквії на збудування тієї церкви, у якій його буде поховано. Таким чином він, так би мовити, “застрахував” себе від втоплення.

У з’явленому тоді ж видінні Шимон побачив ще не збудовану церкву і визначив її габарити: 20 золотих поясів у ширину, 30 у довжину і 30 у висоту, “а стены съ връхомъ 50”. Вказану числову формулу іноді вважають чимось на зразок “проекту” споруди, пов’язуючи її з професійною діяльністю середньовічних зодчих.

Гадаю, що такого примітивного співвідношення було б замало для побудови геометричної структури храму. Скоріше, ця формула характерна для замовника, якому було потрібно у найпростіший спосіб пояснити зодчому свої побажання щодо проектованої будови.

Нагода для реалізації задуму виникла лише через п’ять років. Будівництво кам’яних споруд коштувало надто дорого, власні кошти Печерського монастиря були для цього явно недостатніми. Вміщене в Патерику оповідання, у дещо прикрашеному благочестивою фантастикою вигляді, висвітлює як джерело фінансування будівництва, так і умови, на яких укладено угоду з майстрами. З цієї розповіді ми дізнаємося, що майстрів-зодчих було четверо, походили вони з Константинополя і були “мужіе богати велми” За словами майстрів, якось на світанку їх несподівано викликали до Влахернського палацу, де вони зустрілися з “царицею”.

Очевидно, надзвичайні обставини, за яких укладалася угода, дали привід згодом визнати “царицю” самою Богородицею, але вважаю, могла б йти мова про реальну ктиторку монастиря. Принаймні, опис її зустрічі з майстрами не містить нічого надприродного. Володарка перебувала в оточенні великої кількості воїнів.

Звернувшись до майстрів, вона сказала, що хоче спорудити “собі” церкву в Русі, у Києві, і наказала їм зробити це, давши золота “на три лета” (варто порівняти це з літописним терміном будівництва собору “и коньчана бысть на третие лето” – ПВЛ, 6583). На запитання майстрів, до кого саме вона їх посилає, “цариця” назвала прпп. Антонія та Феодосія. На той час Печерський монастир був уже досить широко відомим, і немає нічого дивного в тому, що руські інформатори володарки назвали його. Але навіщо знадобилося жінці з візантійської імператорської родини робити пожертву на монастир у далекому Києві? Зауважимо, що “цариця” висловила намір прийти сама бачити Печерську церкву, бо збирається “в ней” (очевидно, в Русі, у Києві) жити. Імовірно, що на той час порфірородну принцесу було просватано за когось з руських князів, що у 2-й половині XI ст. вже не було чимось винятковим. Можливо, особу “цариці” згодом можна буде з’ясувати, тим більше, що відоме ії ім’я. На запитання, якою повинна бути назва церкви, замовниця відповідає: “яко имя себе хощу нарещи”, і трохи згодом: “богородичина будеть церкви”.

Отже, її звали Марія. Складність полягає в тому, що шлюб з Руським князем міг з якихось причин не відбутися, і тоді відшукати ії буде значно важче.За змістом бесіди, золото, надане “на три лета”, було призначене на забезпечення прямих будівельних витрат. Своє власне утримання і платню майстри обговорюють окремо. На початку вони порадили “цариці”, щоб вона наказала забезпечити їхнє харчове утримання Печерському монастиреві, самі ж обмежилися грошовою винагородою, але, зрештою, просто взяли “злата излише потребы”.

Крім грошей, будівничі одержали ікону, яка повинна була стати намісною, та мощі святих мучеників: Артемія та Поліекта, Леонтія, Акакія, Арефи, Якова і Феодора, які згідно з чином заснування церкви, повинні бути покладені на вапняному розчині у фундаменті рови під кожною стіною храму.

Далі у Патерику є вказівка, що так і було зроблено: “мощи святых мученикъ подо всеми стенами положены быша, идеже и сами написаны суть над мощми по стенамъ”  – тобто, у відповідних місцях знаходилися фрескові зображення вказаних святих.Крім того, зодчим було показано зображення задуманої церкви, виконане “на въздусе” (воздух – тонка напівпрозора тканина, добре відома у церковному вжитку).

Для цієї демонстрації майстри повинні були вийти “наасно” – тобто, на освітлюване сонцем місце. Мірою храму тут також названий “пояс”, але числові співвідношення не вказані.

Майстри вирушили до Києва через місяць після аудієнції у Влахернах, і здолавши десятиденну подорож, з’явилися до прпп. Антонія та Феодосія. Цареградські зодчі були вкрай здивовані, що печеряни досі “не назнаменоваше” місце майбутнього собору. Патерик та Житіє Феодосія дещо по-різному описують обставини, за яких було обрано місце і закладено фундаменти церкви, але обидві оповіді не суперечать одна одній – просто у Патерику на першому плані дії прп. Антонія, а житіє підкреслює роль прп. Феодосія у справі.

За “Житієм прп. Феодосія”, місце майбутньої церкви викликало суперечку. Найбільш придатним виявилося “поле”, що належало великому князю Святославу, який ніби-то випадково під’їхав до натовпу, і довідавшись у чому справа, подарував цю місцевість монастиреві. Далі згадуються чудо з росою та “попаленії терніе” з приміткою “яко же прежде реченно”. У Патериковому сказанні ці чудеса сталися по молитві прп. Антонія.

Вранці першого дня місце, обране для будівництва виявилося сухим, хоча навкруги по всій землі спала роса; на другий день – навпаки. Можливо, тут маємо відгомін справжньої практики визначення місця споруди – відсутність роси може свідчити про наявність аномалії грунту, що в цьому місці менше промерзає. На третій день, по молитві прп. Антонія, “спаде огнь съ небесе и пожьже вся древа и терніе, и росу полиза, долину створи, яко же ръвом подобно”. Випалювання рослинності, незалежно від походження вогню – неодмінний етап розчищення будівельного майданчика. Між іншим, з цього епізоду зрозуміло, що “поле”, подароване

Святославом було не оброблюваною ділянкою землі, а просто пустирем, що заріс чагарниками. Цікаво, що вимірювання “поясом златим” у розповіді поставлено перед спаленням рослинності. Можливо, що виміри було зроблено, щоб окопати ділянку ровиком і таким чином запобігти розповсюдженню вогню. Міряли, очевидно, не самим поясом, а дерев’яною палицею, вирізаною за його розміром. “Яму”, випалену небесним вогнем, бачили Володимир Мономах та його батько Всеволод, що приїхали з Переяслава, прочувши про чудеса.  У цій “ямі” було розмічено план споруди, після чого сам великий князь Святослав символічно почав

копати фундаментні рови. На збудування храму він пожертвував 100 гривень золота. Велике моральне значення мало і те, що прп. Феодосій власноручно працював на спорудженні фундаментів собору.  Чин заснування церкви відправив єпископ Михаїл Юрієвський, оскільки “митрополиту Георгию тьгда сущю въ грецехъ”.

Фундаменти Успенського собору, як можна гадати, були закладені протягом одного сезону 1073 р. У наступному, 1074 р. (3 травня) помер засновник храму прп. Феодосій. З цією обставиною звичайно пов’язують перерву у будівництві – у 1074 р. роботи не велися. Втім, скоріше тут треба припустити “технологічну паузу”: зведені фундаменти повинні “відстоятись”, треба щоб осів і ущільнився перекопаний грунт. Цей час, очевидно, був використаний для заготівлі будівельних матеріалів – плінфи та вапна. Те, що їх було приготовано зазадалегідь, обумовило швидкі темпи подальшого будівництва: “Почата бысть цьркы Печерская надъ основаниемъ Стефонъмъ игуменъмъ; изъ основания бо Феодосии почалъ, а на основании Стефанъ почалъ; и коньчана бысть на третие лето, месяца иулия 11 дьнь”.  Водночас з собором було споруджено і “новий” монастир, на відміну від “ветхого” на Дальніх Печерах. У “ветсеи церкви” ігумен Стефан встановив щоденну службу “за умръшую братію”.

Здається, вигнання ігумена Стефана якимось чином пов’язане з завершенням будівництва Успенського собору у 1077-1078 рр. Зодчих він, очевидно, забрав з собою, щоб спорудити монастир Богородиці Влахернської на Клові. За ігуменства Никона (1078-1088 рр.) будівництво у Печерському монастирі не ведеться, зате виконуються роботи по внутрішньому опорядженню Великої церкви фресковим живописом та мозаїкою.

“Іконні писці”, що виконували цю роботу, походили також з Константинополя. За текстом Патерика, вони прийшли у монастир через десять років після смерті прпп.

Антонія та Феодосія, тобто не раніше 1084 р. Розпис собору було закінчено ще за життя Никона: до 1088 р. Розповідь про прихід іконних писців до ігумена Никона з Царя града записана досить пізно: у ній фігурує собор у Каневі, збудований лише 1144 р. Тому її достовірність довго піддавалася сумніву , але низка конкретних подробиць, що містяться у тексті, не дозволяє відкинути цю розповідь, як просто вигадку. На це звертав увагу вже В.М. Лазарєв . Оскільки система розпису є невід’ємною частиною храмового інтер’єру, спробуємо коротко перелічити фактичні дані про неї, наведені у Патерику.

Прибувши до Києва, цареградські майстри були невдоволені тим, що “рядці”, які їх наймали, домовлялися про розпис набагато меншої церкви, ніж виявилося насправді. Іконописці вимагали зустрічі з наймачами і хотіли повернути їм передплачене “злато”. За легендою, цими “рядцями” були самі прпп. Антоній та Феодосій. Цікаво, що майстрам показали іконні зображення цих святих, що, очевидно, на той час існували вже в монастирі. Грецькі іконописці привезли з собою “мусію” (мозаїчну смальту) на продаж, але потім віддали її монастиреві – “ею же святый олтарь устроиша”. Отже, мозаїчні композиції вкривали лише вівтарну частину

Успенського собору. Це підтверджує також опис “чуда з голубом”, вміщений у життєописі знаменитого давньоруського іконописця прп. Аліпія, який проходив послух, навчаючись у грецьких майстрів. Він був пострижений ігуменом Никоном вже тільки після завершення робіт у соборі. З тієї ж оповіді видно, що на час виконання мозаїчних робіт у вівтарі (де було зображено Богородицю Оранту), фресковий розпис решти храму було вже закінчено. У центральному куполі знаходилось зображення Спаса Вседержителя; склепіння та люнети гілок просторового хреста вкривали фрески “Святкового циклу” (Володимир Мономах, задумавши спорудити церкву в Ростові, “писмя на хартіи написавъ, идеже кыиждо праздникъ в коемъ месте написанъ есть”). Нижні регістри розпису складалися з зображень окремих святих. Отже, система розпису у цілому відповідала візантійському канону, якого на той час суворо дотримувалися у Києві.

Раніше виконання мозаїк було встановлено і передвівтарну огорожу. Вона, за давньою традицією, мала у нижньому ярусі “завісу”. Ікони, в тому числі і намісна, були розташовані вище – над архітравом (щоб дістатися до намісної ікони Богородиці, довелося приставляти драбину).

Грецькі зодчі та іконописці згодом прийняли постриг у Печерському монастирі (отже, до того вони були мирянами). Після смерті їх поховано “въ своємъ притворе” – тобто у нартексі “своєї”, спорудженої та розписаної ними церкви. Так само “своєю” Велика церква названа і по відношенню до прп. Феодосія, який був її фундатором.

На “полатях” (хорах) Успенського собору довгий час зберігалися грецькі книги та “свиты”, що належали майстрам. Більшість дослідників вважає, що згадані “свиты” – це рукописи, виконані, за античною традицією, у вигляді сувоїв, очевидно – професійні, технічні тексти, або іконописні “взірці”.

Маленька церква св. Іоанна Предтечі, “удуж на полата въсходят”, була збудована вже після завершення внутрішнього опорядження собору, але перед його освяченням, за ігумена Захарія – отже, у 1088-1089 рр. Такі швидкі темпи будівництва храмика не повинні дивувати – адже зведення самого собору тривало лише 3 роки. У слові про Іоанна та Сергія наведено суму, витрачену на будівництво Іоанно-Предтеченської церкви – 2000 гривень срібла та 200 гривень золота, щоб показати, наскільки дорого коштувало в ті часи муроване будівництво. Звичайно, цю цифру порівнюють з сумою річної данини, яку сплачувала Смоленська земля Києву (3000 гривень).  Але ми не можемо бути до кінця впевнені, що всю вказану суму було використано тільки на збудування церкви.

Цикл патерикових оповідань про побудову Успенського собору завершує “Сказаніе о святей трапезе і о священій тоя великіа церкви Божиа матере”. В останню мить виявилося, що немає кам’яної дошки для влаштування “трапези” (престолу). Митрополит Іоан не захотів, щоб престол у такій великій церкві був дерев’яним, і затримав освячення. Але напередодні призначеної дати перед вівтарною огорожею невідомо звідки опинилася кам’яна дошка і “столпци”, з яких і було споруджено

престол. Шукали майстра, щоб заплатити йому за роботу, але не знайшли. Для нас цікаво, що вказано вартість робіт – 3 гривні срібла. Велику Печерську церкву освячено 14 серпня 1089 року, “въ пръвое лето игуменъства Іоаннова”. Разом з митрополитом Іоанном у освяченні брали участь єпископи Лука Білгородський, Ісайя Ростовський, Іоанн Чернігівський та Антоній Юр’євський.

У 1091 р. до “своеи ему церкви” було перенесено мощі засновника храму прп. Феодосія. До цього акту підготувалися заздалегідь: “повелеша устроити место на положеніе мощем святаго и раку камену поставиша”. 14 серпня мощі фундатора було урочисто перенесено і покладено “въ притворе на десней стране” (тобто, у південній частині нартексу). Мощі прп. Феодосія у соборі почивали відкрито – очевидно, в аркосолії. У 1130 р. кам’яний саркофаг святого був окутий сріблом з позолотою. Ростово-Суздальський тисяцький Георгій Симонович (син варяга Шимона) подарував на цю справу 500 гривень срібла та 50 гривень золота. У нартексі

Успенського собору було чотири аркосолія. “На шуеи стране” (північна стіна) знаходилися гробниці Марії Яневої († 1091) – “противу гробу Феодосіеву” та її чоловіка Яна Вишатича († 1106). У західному аркосолії південної стіни “у святого Феодосья у головахъ” знаходився саркофаг князя Гліба Всеславича († 1119) та його дружини Анастасії.

Внутрішню “топографію” Успенського собору формували не лише поховання. Так, з літописної розповіді про прп. Нифонта, єпископа Новгородського під 1156 р. дізнаємося, що він молився “на Святошине месте”. Очевидно, прп. Микола Святоша свого часу займав постійне місце під час молитви, і братія зберегла пам’ять про це.

20 червня 1096 р. до Печерського монастиря вдерлися половці під проводом “Шолудивого Боняка”. Вони завдали певних пошкоджень і Великій церкві: “зажьгоша двьри, яже къ угу устроеныя, и въторыя, яже къ северу, и вълезъше въ притворъ у гроба Феодосиева, емлюще иконы, зажигаху, и укаряху Бога и Законъ нашь” Ці пошкодження не були значними, вірогідно їх швидко усунули.Під 1109 р. літопис сповіщає “Преставися Еупракси, дьщи Всеволожа, месяца иулия въ 9 дьнь, и положена бысть въ Печерьстемь манастыри у двьрии, яже къ угу. И сьделаша надъ нею божьнъку, идеже лежить тело ея”. “Божонкою” Євпраксії звичайно визнають каплицю, що була прибудована до західного фасаду собора, південніше від входу. Але вираз “у двьрии, яже къ угу” треба розуміти, як “біля південних дверей” (порівн. під 1096 р.: “зажьгоша двьри, яже къ угу устроенныя, и въторыя, яже къ северу”). Отже, залишки цієї каплиці треба шукати біля південного фасаду.

Літописний запис про з’явлення вогненного стовпа в 1110 р. засвідчує, що собор був одноверхим: “Сей же стълпъ (...) съступи на цьркъвь и ста надъ гробъмъ Феодосиевимъ и по томь ступи на вьрхъ, акы къ въстоку лиц, и по томь невидимъ бысть”. Зазначимо, що одноверхим собор зображено і на усіх мініатюрах Радзивілівського літопису.

Дуже великих пошкоджень завдав Успенському собору землетрус в травні 1230 р.: “в манастыри Печерськом церквы Святыя Богородица каменая на 4 части раступися”.  Хоч собор і не завалився, але потребував капітального ремонту, значні його частини були перекладені заново.

Автор “Київського Синопсису” запозичив з невідомого літописного джерела розповідь про зруйнування Печерського монастиря “злочестивим Батиєм” у 1240 р. Зокрема, про собор там сказано: “самую небеси подобну церковъ Пресвятыя Богородица Печерскую оскверниша, от всего оукрашенія обнажиша, крестъ зъ главы церковныя златокованный сняша, а верхъ дополу церкве по окна поведеніем проклятаго Батія испровергоша, такожде и верхъ Олтара великаго по перси иконы Пресвятыя Богородица избиша”.  На підставі цієї звістки ще митрополит Євгеній (Болховітінов) вважав, що давню церкву було цілковито зруйновано у 1240 р. і збудовано наново лише Симеоном Олельковичем у 1470 р. Але якщо уважніше прочитати наведений текст, то можна зрозуміти, що у ньому йде мова тільки про зруйнування “верху” (тобто, середньої бані), що могло бути наслідком виламування хреста, а також про знищення мозаїки у вівтарній консі. У такому обсязі пошкодження собору 1240 р. виглядають цілком реально.Значення “богосозданної” Великої Печерської церкви для подальшого розвитку давньоруської архітектури важко переоцінити. Успенський собор, як архітектурний витвір був новаторським для свого часу.

Він не має прямих аналогій ані в давньоруській, ані в візантійській архітектурі, проте викликав хвилю наслідувань. Скептична оцінка впливу архітектурних форм Печерського собору на храмове будівництво Північної Русі, висловлена свого часу М.М. Вороніним, спростовується новими дослідженнями. Так, собор у Суздалі, закладений Володимиром Мономахом, за останніми дослідженнями О.М. Іоаннесяна, справді точно відтворював як архітектурний тип, так і габарити Печерського храму.  Це цілком підтверджує звістку Патерика про те, що перші кам’яні храми Північно-Східної Русі були збудовані “въ ту же меру”, що й Успенський собор.